Боротьба за Африку, що відбувалася приблизно з 1881 по 1914 рік, була періодом швидкої колонізації африканського континенту європейськими державами. Ця подія відноситься до пізнього сучасного періоду історії та є ключовим розділом у сучасній історії, оскільки вона суттєво вплинула на політичний, соціальний та економічний ландшафт Африки та світу.
До боротьби за Африку велика частина континенту незалежно контролювалася місцевими лідерами та суспільствами. З середини до кінця 19 століття європейські країни почали цікавитися Африкою з різних причин, включаючи прагнення до нових ринків, пошук ресурсів, почуття національної гордості та конкуренції між європейськими державами. Інновації в технології та медицині, такі як розробка хініну як профілактичного засобу проти малярії, зробили можливим глибше дослідження та колонізацію.
Важливою подією, яка поклала початок сварці, була Берлінська конференція 1884-1885 рр., де європейські країни зібралися, щоб визначити правила поділу Африки. Конференція під керівництвом Отто фон Бісмарка, канцлера Німеччини, мала на меті запобігти конфлікту між європейськими державами через африканські території. Було вирішено, що європейська держава може претендувати на частину Африки, лише якщо вона фактично контролює територію. Цей «принцип ефективної окупації» прискорив боротьбу, оскільки країни поспішили встановити свою присутність в Африці.
Колонізація мала глибокий і часто руйнівний вплив на африканські суспільства. Традиційні структури управління були замінені або підірвані, місцева економіка була зруйнована, а європейські правові та соціальні системи були нав’язані. Колонізація також призвела до значних культурних і демографічних змін, включаючи примусову працю та переселення африканців.
Африканські суспільства не сприйняли пасивно європейську колонізацію. Були численні випадки опору та повстання проти колоніального панування. Одним із найвідоміших прикладів є битва при Адві в 1896 році, де ефіопські війська під керівництвом імператора Менеліка II успішно перемогли італійське вторгнення, забезпечивши суверенітет Ефіопії. Серед інших помітних спротивів — повстання Маджі Маджі в Німецькій Східній Африці (сучасна Танзанія) і повстання Мау Мау в Британській Кенії.
Європейські держави різко експлуатували африканські ресурси під час боротьби за Африку. Багатства континенту в сировині, такій як каучук, золото, алмази та слонова кістка, видобувалися без особливої уваги до добробуту місцевого населення. Наприклад, у Вільній державі Конго експлуатація бельгійського короля Леопольда II призвела до жахливих знущань і смерті мільйонів конголезьців. Економічні структури, створені в цей період, були зосереджені в основному на видобутку на експорт, що завдало довготривалого впливу на економіку африканських країн.
На початку 20 століття Африка була поділена між європейськими державами, незалежними залишилися лише Ліберія та Ефіопія. Кордони, проведені в цей період, часто приділяли мало уваги існуючим культурним чи політичним поділам, що призводило до тривалої геополітичної напруги. Наприклад, штучні кордони, проведені в регіонах Сахара та Сахель, не відображали кочового способу життя місцевого населення, сприяючи сучасним конфліктам.
Спадщина боротьби за Африку залишається очевидною і сьогодні. Поспішна деколонізація Африки після Другої світової війни призвела до швидкого, часом бурхливого переходу до незалежності. Багато з довільних кордонів, проведених у колоніальний період, продовжують впливати на політичні та соціальні відносини на континенті. Крім того, економічна експлуатація та системи, створені під час колонізації, мали тривалий вплив на економіку та траєкторії розвитку африканських країн.
Боротьба за Африку представляє критичний період в історії як африканського континенту, так і всього світу. Це не лише змінило геополітичний ландшафт Африки, але й мало далекосяжні впливи на глобальну політику, економіку та суспільства. Розуміння цього періоду має важливе значення для розуміння сучасних проблем, з якими стикається африканський континент та його відносини з рештою світу.
